###Він грав разом з Яя Туре, а зараз мешкає у охопленому війною Донецьку. Інтервю Єґіше Мелікяна ###

Футболістів із вірменським паспортом в елітному дивізіоні українського чемпіонату грало не так вже й багато, лише 21. Майже всі вони за різних обставин нашу країну вже залишили. Всі, крім одного. Нинішній співрозмовник UA-Футболу гравецьку кар'єру завершив, але залишився у державі, в якій сформувався як футболіст, у клубі й місті, де зробив собі ім'я. Єґіше Мелікян, котрий донедавна очолював одну із юнацьких команд донецького «Металурга», розповів, як опинився в Україні й чому в 2009 році змінив громадянство, кого вважає найліпшим за свою кар'єру тренером, про того, хто в «Металурзі» грав ліпше, ніж Яя Туре й чому не виїхав з Донецька і залишається в ньому досі, навіть після початку бойових дій.

- Єґіше – не надто поширене серед вірмен ім'я. Що воно означає в перекладі з вашої мови?

- Це питання мені часто задають українські друзі. Не знаю, що їм відповісти. Мене назвали на честь діда.

- Як ви опинилися в донецькому «Металурзі»?

- В 2002-му єреванський «Бананц», за який тоді виступав, проводив на Кіпрі контрольний поєдинок з «Металургом». У ньому мене й помітив тодішній наставник донеччан Семен Альтман. Отримав запрошення, а грати почав вже тоді, коли команду очолив Олександр Севідов.

- Для нього то був тренерський дебют у вищій лізі.

- Так вийшло, що при Олександрі Володимировичі я в Україні почав грати, при ньому як гравець «Говерли» й завершив кар'єру в 2012-му. Мені дуже пощастило, що тоді, в 2003-му «Металург» тренував саме Севідов. До Донецька приїхав 21-річним хлопцем. А в команді тоді грали прекрасні футболісти – Бернард Чутанґ, Ґоча Джамараулі, Ґеорґій Деметрадзе, Сергій Закарлюка, Олександр Зотов, Едуард Цихмейструк, Сергій Шищенко. Усі – досвідчені, а я, зовсім молодий, мусив адаптовуватися не лише до нового колективу, а й до міста, країни, іншого менталітету.

Часто навіть змінивши квартиру, звикаєш довго, а тут поміняв одразу все. Так ось, Севідов своїм розумінням і людяністю дуже мені посприяв. Він – прекрасна людина і сильний спеціаліст, який вміє знайти підхід до кожного гравця, знає, коли треба поговорити спокійно, а коли натиснути. З Олександром Володимировичем ми й досі є друзями, постійно спілкуємося.

- Грали ви в дебютному для себе чемпіонаті за «Металург» нечасто.

- Бо надто високою конкуренція була. Добре, що досвідчені футболісти підтримали. Їм теж завдячую, що хоч і дуже важко, але все ж адаптувався в Донецьку. Взагалі, у нас у колективі тоді був прекрасний мікроклімат. Мабуть, тому й виграли бронзу. А в тому, що колись щось не вийшло, можу звинувачувати лише себе. Наробив помилок, які вплинули на мою кар'єру. Але, мабуть, то всі так помиляються. Менше дурниць робиш, лише набравшись досвіду.

- Що то були за помилки?

- Найголовніша моя вада – поспішність. То тепер я розумію, що гарячкувати не варто, перед прийняттям рішення треба охолонути, взяти паузу, все зважити. В молодості робив по-іншому.