Те, що Закарпаття перед початком сезону 2009/10 є одним з головних претендентів на виліт, говорили всі, кому не ліньки. Мовляв, доля в цього клубу така – кочувати з одного дивізіону в інший. Однак, в Ужгороді звичайно так не думали. Керівництво клубу з новим головним тренером запевняло, що завдання збереження прописки у найвищому дивізіоні, безперечно, пріоритетне, але закріпитися в еліті на постійній основі закарпатцям цілком до снаги.

Менше оптимізму випромінювали вболівальники клубу, яким не звикати почергово прощатися і вітатися з дивізіонами. Така ситуація дещо розбалувала ужгородського супортера – перемоги у першій лізі сприймаються як "обов'язкова програма", зате вильоти з еліти супроводжуються практично порожніми трибунами Авангарду і в цілому справедливими криками "Ганьба!" Втім, вболівальники ВБА українського розливу навряд чи повинні скаржитися на свою долю – Ужгороду в економічному плані далеко від промислових центрів Східної України чи столиці неньки. Як на мене, в українському футболі правило "хто має гроші, той і грає в еліті" працює бездоганно.

Але, не в грошах справа. До речі, про це неодноразово заявляв головний тренер. Історія вильоту ФК Закарпаття якщо не показова в українських реаліях, то дуже близька до цього.

Розпочалося все з п'яти стартових поразок. Безперечно, такий початок скоректував плани керівництва на сезон. Можна було зрозуміти і головного тренера Ігоря Гамулу, який після кожного матчу жалівся на брак часу для створення нової команди, мовляв за півтора місяці від закінчення сезону у першій лізі до початку матчів в Прем'єр, щось зробити практично не реально. Показовими були постійні пертурбації у тактичному розташуванні команди, поява і, навпаки, раптове зникнення тих чи інших футболістів, нестабільний футбол як на виїзді, так і вдома.

Однак, на зимову перерву команда пішла явно не в найгіршому настрої. Перемоги над Арсеналом, Оболонню і Кривбасом, плюс героїчна нічия з Шахтарем – і ось вже Закарпаття на передостанньому місці. Причому попереду хороший весняний календар з домашніми матчами проти головних конкурентів, можливість якісної доукомплектації і головне для Гамули – час на підготовку такого колективу, яким його хоче бачити тренер.

Робота, як ведеться взимку, кипіла. Чергове, на цей раз, здавалося, якісне кадрове перезавантаження (притерлися один одного Трішович з Леандро, значно підсилив гру команди в центрі поля Райчевіч, дивували своєю працездатністю Комарницький з Малигіним), хороші результати у контрольних матчах, відсутність фінансових проблем – все це дійсно вселяло надію.

Свято наступило в Ужгороді 24-го березня, коли команда перемогла Динамо, і після 21-го туру, фактично покинула зону вильоту (у Зорі була гра в запасі). Те, що та перемога може стати для Закарпаття пірровою прогнозувалося, як це часто буває в нашому футболі, коли аутсайдер на рівних б'ється з одним із грандів. Однак ця гіпотеза повинна була діяти максимум на гру проти Оболоні. Тут власне і починається вся показовість закарпатського вильоту.

Після Динамо, Закарпаття більше не перемагало. В дев'яти поєдинках команда набрала 2 очки, а з таким графіком, крім вильоту, нічого не світить. Ключовими стали домашні поразки від запорізького Металурга, Таврії, тієї ж Оболоні. Не додала оптимізму і домашня нічия з Чорноморцем. З психологічної точки зору, мабуть, саме ця нічия відправила команду у першу лігу.

Прикрим для вболівальників клубу є той факт, що в більшості програних матчів команда вигляділа навіть дуже не погано. Це і виїзні поразки у Києві і Донецьку, домашні невдачі з Маріуполем, Одесою і Сімферополем. Але навряд чи тепер це когось цікавить.

Загалом, можна відмітити три основні причини вильоту закарпатців. По-перше, це фатальне невміння грати першим номером. Клуби так званої "українського трясини" на виїзді грають традиційно від оборони, нічого зайвого не вигадуючи. І ось, коли вдома гравцям Закарпаття потрібно атакувати, видовище виходило не надто симпатичне. Іншими словами – футболісти Закарпаття в більшості епізодах просто не знали, що робити з м'ячем. Як приклади, гра з Іллічівцем (гол від Пуканича на 90 хвилині), з Чорноморцем (купа нереалізованих моментів, і пенальті у власні ворота), з Облонню і т.д.

Друге, випливає з першого. Це беззубість форвардів та нереалізація гольових моментів. Якщо із захистом у команди під час всього сезону було ніби все гаразд (з приміткою, що говоримо ми зараз про аутсайдера), то нападники Закарпаття розчарували. І це м'яко кажучи. Менше це стосується Сергія Давидова, який в кожному матчі бився з останніх сил. А от Невуче і Алексєєв, на яких Гамула розраховував, на двох забили аж один гол. Взимку команда втратила потужного Тимченка, який навесні так і не заграв у Ворсклі, натомість в Ужгороді в 5-ти матчах відзначився двічі. Але не одними форвардами. Трішович забивав лише грандам, Гомес феєричні матчі чергував з "стоячими", а Микуляк не дивлячись на три забиті голи, вкрай нестабільний. Як і вся команда цього сезону...-

Третє – це кадрова ротація. Як відомо, стабільність ознака класу. Важко уявити, але за сезон Ігор Гамула задіяв 42-х футболістів, причому деякі на полі провели кілька хвилин. От і гадай тепер, куди подівся закарпатський клас...-

Не можемо згадати і про Ігоря Гамулу. Можливо, доля цієї чудової людини вирішиться на днях, однак в будь-якому разі пам'ятати його в Ужгороді будуть. І не лише завдяки емоціям і яскравими коментарями. Достойна гра проти грандів так просто не забувається, плюс, вболівальники розуміють, що значна порція негативу від вильоту лежить не лише на головному тренерові.

Що далі? Чергова боротьба за Прем'єр-лігу. Можна не сумніватися, що в наступному сезоні ужгородці будуть одними з головних претендентів на підвищення в класі, адже від клубу не відмовився головний спонсор, та й обласна адміністрація в особі нового губернатора (палкого прихильника футболу) зацікавлена у швидкому поверненні.

Бомбардири: Давидов, Микуляк – по 3 голи

Гвардійці: Болохан - 28 матчів, Микуляк 26.

Грубіяни: Трішовіч - 8 жовтих карток, Малигін - 4 жовті + 1 червона, Болохан - 6 жовтих.

Середня відвідуваність: 5139 глядача

Пенальті (їм) – 6 (5 реалізовано)

Пенальті (вони) – 3 (3 реалізовано)

Персона: Дмитро Бабенко

Капітан команди провів стабільний сезон, чого не скажеш про інших футболістів Закарпаття. Дмитро вже давно "свій хлопець" в Ужгороді, і уявити команду без 33-го номера у рамці складно. Коли у Бабенка піде гра, забити йому вкрай важко. Зате з так званими "кіперськими бабочками" в нього ніколи не виникало проблем. Одним словом, "просто так" Дмитро ніколи не пропускає. Цього сезону Бабенко відстояв 23 гри, пропустивши сім поєдинків через травми.

Розчарування: гравці групи атаки

18 голів у 30-ти поєдинках – показник, з яким в еліті не залишаються. Не хочеться зупинятися на персоналіях , тим паче, про це написано вище. І хто в цьому винний – специфіка гри команди, чи майстерність цих самих футболістів, вирішувати вам.

Кращий матч сезону: Закарпаття – Динамо – 1:0

У тій грі у гравців Закарпаття виходило практично все, плюс пані Фортуна допомогла в деяких епізодах. Тільки от перемога ця далася надто дорогою ціною. Як сказав Гамула на одній з прес-конференцій, "після гри з Динамо мої футболісти подумали що багато вміють...-" Як би там не було, в подальшому все було в руках і ногах футболістів Закарпаття.

Найгірший матч: Закарпаття – Металург З. – 0:1

На цю номінацію легко претендують ще як мінімум чотири поєдинки, які в плані слова "гірший" нічим не поступалися згаданій поразці. Після даної гри стало зрозуміло, що Закарпаттю врятуватися буде складно. Розчарувала і гра господарів. До преси Гамула з'явився із запізненням, відзначивши, що в роздягальні пройшла серйозна розмова з футболістами. Крім того, головний тренер сказав "деякі футболісти просто не мають совісті". Підтримав Ігор Васильович і вболівальників, які проводжали команду під не надто приємні вигуки...-

Оптимальний склад: Бабенко – Комарницький, Болохан, Малигін, Леандро – Райчевіч, Бойко – Микуляк, Гомес – Трішович – Давидов

Олександр Сабадош, спеціально для Football.ua