###Андрій Гаваші: Бив зовнішньою стороною стопи, немов Роберто Карлос. Тільки бразилець бив лівою, а я правою ###
Воротар, який став найкращим бомбардиром ужгородської "Верховини" у сезоні-1961. Його гравецьку кар'єру не назвеш видатною. Значна її частина прийшлася на ужгородську "Верховину", далеко не найсильніший клуб навіть за мірками союзної другої ліги. Втім, Андрій Гаваші зумів потрапити у київське "Динамо", а звідти отримував запрошення у збірну СССР. То був недовгий, але яскравий сплеск, про який тисячі футболістів мріяли б усе життя. Проте сам пан Андрій ставиться до цього періоду не те щоб скептично, але з іронією. Та й взагалі вміння нинішнього гостя UA-Футболу мислити критично викликає захоплення. Він не хизується тим, чого досяг, не прикрашає спогади яскравими небилицями, а розповідає про речі так, як воно було насправді. При цьому приперчує спогади витонченим почуттям гумору.
Слухаючи Андрія Андрійовича, не скажеш, що кілька років тому він пережив інсульт й іноді йому доводиться робити над собою зусилля, щоб просто порозмовляти. Працівники Закарпатської обласної федерації дивуються енергії пана Гаваші, котрий у своїх 78 продовжує приходити на роботу і виконувати при цьому значний шмат роботи. Ось лише сам Андрій Андрійович бідкається, що вже не здатен працювати з тією продуктивністю, що колись.
У цьому інтерв'ю Андрій Гаваші розповів про футболіста, який називав себе іменем національного героя Угорщини, гравців, які не відмовлялися від "гранчака натощак" і двох пляшок дешевого пойла відразу після матчу, про те, як "здав" Лобановського Соловйову і про людину, імені якої не хотів чути Суркіс-старший. Але почали ми з "національного питання".
- У нас на Закарпатті найчастіше визначити національність людини неможливо, - бере слово Андрій Андрійович. – Приміром, моя мама угорка, а тато завжди казав, що він русин, тобто закарпатський українець. Батько навчався у Празі, а працював у Будапешті. Відповідно в угорській столиці мешкала вся наша сім'я. Перші спогади з дитинства пов'язані з війною. Мені було п'ять років, коли Будапешт зазнав серйозних бомбардувань. Ми жили неподалік від будівлі парламенту, тому півроку з підвалу майже не вилазили. Коли бойові дії вщухли, чимало місцевих мешканців намагалися переїхати туди, де спокійніше. Але тато був патріотом нашого краю. Ми повернулися додому, до Ужгорода, котрий за часів Угорщини іменувався Унгваром. Тут у нас залишилася обставлена меблями квартира.
- Мабуть, ризикували, бо багатьох колишніх підданих Угорської імперії робили ворогами народу автоматично, як представників країни-союзниці гітлерівської Німеччини.
- У нас проблем не було. Певно, тому, що тато завжди, навіть працюючи у Міністерстві важкої промисловості в Будапешті, говорив усім, що він русин. Хоча, звісно, я більше часу проводив з мамою. Тому читати й писати навчився угорською. Українську й російську засвоїв уже в зрілішому віці, коли пішов до української школи. У класі, щоправда, українців було не так вже й багато. Між собою ми розмовляли по-мадярськи. Навіть із вчителями. Викладачі, які знали українську досконало, з'явилися лише згодом. Разом з тим, можу сказати, що рідну мову повноцінно засвоїв не так вже й давно, коли їздив на матчі чемпіонату України в статусі делегата ФФУ. Часто в одній бригаді зі мною були судді Ярослав Грисьо зі Львова і Тарас Клим з Івано-Франківська. Страшенно подобалося слухати, як вони розмовляють українською.
- У футбол на професійному рівні ви почали грати доволі рано.
- Щойно закінчив школу, як 17-річним, у 1957-му потрапив до складу ужгородського "Спартака". Тоді то було непросто, бо на весь СССР було лише 29 майстрівських команд. Закарпатців, цінували, бо на відміну від решти великої території, війни на Закарпатті фактично не було. Відповідно діти мали змогу грати в футбол. Наша команда СК "Русь" до останнього виступала в чехословацькій та угорській перших лігах.
Футболісти ужгородського "Спартака" в Ризі. 1957-й
- Головною зіркою тієї команди був воротар Олекса Бокшай.
- То легенда. А дублер Олекси Василь Федак, якого ми любляче називали Лаці-бачі, фактично був моїм першим тренером. У принципі, в ті роки дитячих наставників ще не існувало. Талановитих дітей вибирали на двох знакових змаганнях: першостях шкіл і робітничої молоді. Я грав і там, і там. В обох командах були різні тренери. Лаці-бачі ставив мене у напад, а ще один колишній гравець "Русі" Василь Радик – у ворота.
Наші юнацькі команди були одними з найсильніших в Україні. В 1956-му ми зустрічалися на центральному стадіоні імені Хрущова в Києві з місцевою командою школярів у фіналі першості республіки. Найнебезпечнішим у складі суперників тоді був височенний і дуже технічний центральний нападник Валерій Лобановський. У воротах киян тоді діяв Шевченко. Наш склад теж був доволі потужним. Згадав би найперше Ференца і Степана Варґів, берегівця Іштвана Секеча хлопців, які пізніше грали на серйозному рівні в дорослому чемпіонаті СССР.
Коли ж 17-річним потрапив у "Спартак", основним воротарем був досвідчений Рудольф Білічка, прекрасний гравець, який у перші повоєнні роки виступав за дубль московського "Динамо". Сказати, що я був дублером Рудольфа, складно. Я носив за Білічкою м'ячі. Зі мною возилися, немов з пацаном. Але то й не дивно, адже в ті часи молодими гравцями вважали 23-25-річний. Колишніх школярів сприймали дітьми. Я був наймолодшим у команді. Лише згодом з'явився на рік "менший" від мене Сабо. Так ми з Йожефом ходили парою, мов ті сини полку, зверталися до решти футболістів на "ви". Втім, всього за рік спільної роботи я поряд із Білічкою виріс у професійному плані неймовірно і вже у сезоні-1958 ми грали майже порівну. На жаль, Рудольфа з нами вже немає. Після завершення кар'єри він виїхав до Угорщини, де й помер.
